Ванкоміцин Ромфарм ліофілізат для концентрату для інфузій 1000 мг, 1 шт.

діюча речовина: ванкоміцин гідрохлорид;

1 флакон містить 1000 мг ванкоміцину гідрохлориду, що еквівалентно 1 000 000 МО ванкоміцину;

допоміжні речовини: відсутні.

Ліофілізат для концентрату для інфузій.

Основні фізико-хімічні властивості: стерильний порошок від білого до світло-коричневого кольору.

Глікопептидні антибактеріальні засоби

Код АТХ:

J01XA01 — ванкоміцин для внутрішньовенного застосування,

A07AA09 — ванкоміцин для перорального застосування.

Механізм дії

Ванкоміцин є трициклічним глікопептидним антибіотиком, який пригнічує синтез клітинної стінки у чутливих бактерій, зв’язуючись із високою спорідненістю з D-аланіл-D-аланіновим кінцем попередників клітинної стінки. Препарат має повільну бактерицидну дію на мікроорганізми, які діляться. Крім того, він порушує проникність клітинної мембрани бактерій і синтез РНК.

Фармакокінетичний (ФК) / фармакодинамічний (ФД) взаємозв’язок

Ванкоміцин проявляє концентраційно-незалежну активність, при цьому площа під кривою концентрації (AUC), поділена на мінімальну інгібувальну концентрацію (МІК) для цільового організму, є основним прогностичним параметром ефективності. На основі даних, отриманих in vitro під час досліджень на тваринах, та обмежених даних щодо людей співвідношення AUC/МІК 400 було встановлено як цільовий показник ФК/ФД для досягнення клінічної ефективності ванкоміцину. Для досягнення цієї мети при МІК ≥ 1,0 мг/л потрібне дозування у верхньому діапазоні та високі сироваткові концентрації (15–20 мг/л) (див. розділ «Спосіб застосування та дози»).

Механізм резистентності

Набута стійкість до глікопептидів найбільш поширена у ентерококів і ґрунтується на набутті різних генних комплексів van, які модифікують D-аланіл-D-аланін мішені до D-аланіл-D-лактату або D-аланіл-D-серину, що погано зв’язують ванкоміцин. У деяких країнах спостерігається зростання випадків резистентності, особливо у ентерококів; особливу тривогу викликають мультирезистентні штами Enterococcus faecium.

Гени van рідко зустрічаються у Staphylococcus aureus, де зміни в структурі клітинної стінки призводять до "проміжної" сприйнятливості, яка найчастіше гетерогенна. Також повідомлялося про штами метицилінрезистентного стафілокока (МРЗС) зі зниженою сприйнятливістю до ванкоміцину. Зниження сприйнятливості або стійкості до ванкоміцину у стафілококів не зовсім зрозуміле. Необхідна наявність декількох генетичних елементів і численних мутацій.

Перехресна стійкість між ванкоміцином і іншими класами антибіотиків відсутня. Перехресна стійкість з іншими глікопептидними антибіотиками, такими як тейкопланін, все ще зустрічається. Вторинний розвиток резистентності під час терапії зустрічається рідко.

Синергія

Комбінація ванкоміцину з аміноглікозидним антибіотиком чинить синергічну дію проти багатьох штамів Staphylococcus aureus, неентерококових стрептококів групи D, ентерококів та стрептококів групи Viridans. Комбінація ванкоміцину з цефалоспорином має синергічний ефект проти деяких штамів Staphylococcus epidermidis, стійких до оксациліну, а комбінація ванкоміцину з рифампіцином має синергічний ефект проти Staphylococcus epidermidis і частковий синергічний ефект проти деяких штамів Staphylococcus aureus. Оскільки ванкоміцин в комбінації з цефалоспорином може також мати антагоністичний ефект проти деяких штамів Staphylococcus epidermidis, а в комбінації з рифампіцином — проти деяких штамів Staphylococcus aureus, доцільно провести попереднє тестування синергізму.

Необхідно отримати зразки бактеріальних культур для виділення та ідентифікації збудників і визначення їх чутливості до ванкоміцину.

Точки розриву при тестуванні на чутливість

Ванкоміцин активний відносно грампозитивних бактерій, таких як стафілококи, стрептококи, ентерококи, пневмококи і клостридії. Грамнегативні бактерії стійкі до ванкоміцину.

Поширеність набутої резистентності окремих видів може змінюватися географічно та з часом, тому бажано мати локальну інформацію про резистентність, особливо при лікуванні тяжких інфекцій. При необхідності слід звернутися за порадою до експерта, якщо локальна поширеність резистентності така, що доцільність застосування препарату хоча б при деяких видах інфекцій викликає сумніви. Ця інформація дає лише приблизне уявлення про те, наскільки мікроорганізми сприйнятливі до ванкоміцину.

Граничні значення мінімальної інгібувальної концентрації (МІК), встановлені Європейським комітетом з тестування чутливості до антимікробних препаратів (EUCAST)

Абсорбція

Ванкоміцин вводять внутрішньовенно для лікування системних інфекцій.

У пацієнтів з нормальною функцією нирок внутрішньовенна інфузія багаторазових доз 1 г ванкоміцину (15 мг/кг) протягом 60 хвилин створює приблизну середню концентрацію в плазмі 50–60 мг/л, 20–25 мг/л та 5–10 мг/л відразу, через 2 години та 11 годин після завершення інфузії відповідно. Рівні в плазмі, отримані після багаторазових доз, подібні до тих, що досягаються після одноразової дози.

Ванкоміцин зазвичай не всмоктується в кров після перорального прийому. Однак абсорбція може відбуватися після перорального застосування у пацієнтів із (псевдомембранозним) колітом. Це може призвести до накопичення ванкоміцину у пацієнтів із супутньою нирковою недостатністю.

Розподіл

Об’єм розподілу становить приблизно 60 л / 1,73 м2 поверхні тіла. При концентраціях ванкоміцину в сироватці крові від 10 мг/л до 100 мг/л зв’язування препарату з білками плазми становить приблизно 30–55 % (виміряно за допомогою ультрафільтрації).

Ванкоміцин легко дифундує через плаценту та розподіляється в пуповинній крові. У незапалених мозкових оболонках ванкоміцин лише незначною мірою проникає через гематоенцефалічний бар’єр.

Біотрансформація

Метаболізм ванкоміцину дуже невеликий. Після парентерального введення препарат майже повністю виводиться у вигляді мікробіологічно активної речовини (приблизно 75–90 % протягом 24 годин) нирками шляхом клубочкової фільтрації.

Елімінація

Період напіввиведення ванкоміцину становить 4–6 годин у пацієнтів з нормальною функцією нирок і 2,2–3 години у дітей. Плазмовий кліренс становить приблизно 0,058 л/кг/год, а нирковий кліренс — приблизно 0,048 л/кг/год. Протягом перших 24 годин приблизно 80 % введеної дози ванкоміцину виводиться із сечею шляхом клубочкової фільтрації. Порушення функції нирок затримує виведення ванкоміцину. У пацієнтів із анефрією середній період напіввиведення становить 7,5 дня. Через ототоксичність ванкоміцину в таких випадках показаний контроль концентрації у плазмі крові під час терапії.

Виділення з жовчю незначне (менше 5 % дози).

Хоча ванкоміцин не виводиться ефективно за допомогою гемодіалізу або перитонеального діалізу, є повідомлення про збільшення кліренсу ванкоміцину при гемоперфузії та гемофільтрації.

Після перорального прийому лише частина введеної дози виявляється в сечі. Навпаки, високі концентрації ванкоміцину виявляються у фекаліях (> 3100 мг/кг при дозах 2 г/добу).

Лінійність/нелінійність

Концентрація ванкоміцину зазвичай зростає пропорційно зі збільшенням дози. Концентрації у плазмі крові під час прийому багаторазових доз подібні до концентрацій після прийому одноразової дози.

Окремі групи пацієнтів

Пацієнти з порушенням функції нирок. Ванкоміцин переважно виводиться шляхом клубочкової фільтрації. У пацієнтів із порушенням функції нирок термінальний період напіввиведення ванкоміцину подовжується, а загальний кліренс знижується. Згодом слід розрахувати оптимальну дозу відповідно до рекомендацій щодо дозування, наведених у розділі «Спосіб застосування та дози».

Пацієнти з порушенням функції печінки. Фармакокінетика ванкоміцину не змінюється у пацієнтів із порушенням функції печінки.

Вагітні жінки. Для досягнення терапевтичних концентрацій у сироватці крові у вагітних жінок можуть бути потрібні значно більші дози (див. розділ «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Пацієнти із зайвою вагою. Розподіл ванкоміцину може бути змінений у пацієнтів із надмірною вагою внаслідок збільшення об’єму розподілу, ниркового кліренсу та можливих змін у зв’язуванні з білками плазми. У цій субпопуляції концентрації ванкоміцину в сироватці крові були вищими, ніж очікувалося у здорових дорослих чоловіків (див. розділ «Особливості застосування»).

Діти. Фармакокінетика ванкоміцину демонструє широку міжсуб’єктну варіабельність у недоношених і доношених новонароджених. У новонароджених після внутрішньовенного введення об’єм розподілу ванкоміцину коливається від 0,38 до 0,97 л/кг, подібно до значень у дорослих, тоді як кліренс коливається від 0,63 до 1,4 мл/кг/хв. Період напіввиведення коливається від 3,5 до 10 годин і є довшим, ніж у дорослих, що відображає звичайні нижчі значення кліренсу у новонароджених.

У немовлят і дітей старшого віку об’єм розподілу коливається в межах 0,26–1,05 л/кг, а кліренс — 0,33–1,87 мл/кг/хв.

Внутрішньовенне введення

Ванкоміцин Ромфарм показаний усім віковим групам для лікування таких інфекцій (див. також розділи «Спосіб застосування та дози», «Особливості застосування» і «Фармакологічні властивості»):

• ускладнені інфекції шкіри та м’яких тканин;
• інфекції кісток і суглобів;
• позалікарняна пневмонія;
• лікарняна пневмонія, включаючи пневмонію, пов’язану зі штучною вентиляцією легенів;
• інфекційний ендокардит.

Ванкоміцин Ромфарм також показаний усім віковим групам для періопераційної антибактеріальної профілактики у разі високого ризику розвитку бактеріального ендокардиту при проведенні серйозних хірургічних утручань.

Пероральне введення

Ванкоміцин Ромфарм показаний усім віковим групам для лікування інфекцій Clostridioides difficile (див. також розділи «Спосіб застосування та дози», «Особливості застосування» і «Фармакологічні властивості»).

Крім того, слід враховувати офіційні рекомендації щодо належного застосування антибактеріальних засобів.

Підвищена чутливість до ванкоміцину.

Ванкоміцин не можна вводити внутрішньом’язово через ризик некрозу в місці введення.

Одночасне застосування ванкоміцину й анестетиків було пов’язане з еритемою, гістаміноподібною гіперемією та анафілактоїдними реакціями (див. розділ «Особливості застосування»).

Повідомлялося про підвищення частоти розвитку побічних реакцій, пов’язаних з інфузією, на тлі одночасного застосування анестетиків. Побічні реакції, пов’язані з інфузією, можна мінімізувати, якщо вводити ванкоміцин у вигляді 60-хвилинної інфузії перед введенням анестетиків. При введенні під час анестезії дози слід розводити до 5 мг/мл або менше та вводити повільно з ретельним моніторингом серцевої діяльності. Зміну положення пацієнта слід відкласти до завершення інфузії.

Одночасне або послідовне системне чи місцеве застосування інших потенційно ототоксичних або нефротоксичних препаратів, таких як амфотерицин B, аміноглікозиди, бацитрацин, поліміксин B, колістин, віоміцин, цисплатин, піперацилін/тазобактам, петльові діуретики та НПЗЗ, може підвищити токсичність ванкоміцину. В такому разі потрібна обережність і відповідний моніторинг (див. розділ «Особливості застосування»).

Комбінація ванкоміцину з аміноглікозидним антибіотиком має синергічний ефект відносно багатьох штамів Staphylococcus aureus, неентерококових D-стрептококів, ентерококів і стрептококів групи Viridans.

Комбінація ванкоміцину з рифампіцином має синергічний ефект проти Staphylococcus epidermidis.

Пероральне застосування: слід розглянути можливість припинення прийому інгібіторів протонної помпи та препаратів, що пригнічують моторику, відповідно до місцевих рекомендацій щодо інфекції Clostridioides difficile.

Реакції гіперчутливості

Можливі серйозні й інколи летальні реакції гіперчутливості, (див. розділи «Протипоказання» та «Побічні реакції»). У разі виникнення реакцій гіперчутливості лікування ванкоміцином необхідно негайно припинити і вжити відповідних невідкладних заходів.

У пацієнтів, які отримують ванкоміцин протягом тривалого часу або одночасно з іншими препаратами, що можуть спричинити нейтропенію чи агранулоцитоз, слід регулярно контролювати кількість лейкоцитів. У всіх пацієнтів, які отримують ванкоміцин, потрібно проводити періодичні дослідження крові, сечі, функції печінки та нирок.

Ванкоміцин слід застосовувати з обережністю пацієнтам з алергічними реакціями на тейкопланін, оскільки можливий розвиток перехресної гіперчутливості, включаючи летальний анафілактичний шок.

Спектр антибактеріальної дії

Спектр антибактеріальної дії ванкоміцину обмежений грампозитивними мікроорганізмами. Ванкоміцин не слід застосовувати як монопрепарат для лікування деяких типів інфекцій, окрім випадків, коли збудник вже визначений і відомо, що він сприйнятливий до ванкоміцину, або є велика ймовірність, що вірогідний збудник сприйнятливий до ванкоміцину.

При емпіричному застосуванні ванкоміцину слід враховувати бактеріальний спектр активності, профіль безпеки та придатність стандартної антибактеріальної терапії для лікування окремого пацієнта.

Ототоксичність

Ототоксичність, як тимчасова, так і з необоротними наслідками (див. розділ «Побічні реакції»), була зареєстрована у пацієнтів з попередньою глухотою, які отримували надмірні внутрішньовенні дози або які отримували супутнє лікування іншою ототоксичною діючою речовиною, такою як аміноглікозид. Також слід уникати застосування ванкоміцину пацієнтам із попередньою втратою слуху. Приглухуватості може передувати шум у вухах. Досвід застосування інших антибіотиків показує, що глухота може прогресувати, незважаючи на припинення лікування. Щоб зменшити ризик ототоксичності, слід періодично визначати рівні ванкоміцину у крові та періодично перевіряти слухову функцію.

Люди похилого віку особливо чутливі до пошкоджень слуху. Моніторинг вестибулярної та слухової функції у людей похилого віку слід проводити під час і після лікування. Слід уникати одночасного або послідовного застосування інших ототоксичних речовин.

Реакції, пов’язані з інфузією

Швидке болюсне введення (тобто протягом кількох хвилин) може бути пов’язане з підвищеною артеріальною гіпотензією (включаючи шок і, рідко, зупинку серця), гістаміноподібними реакціями та макулопапульозним висипом. Також швидке внутрішньовенне введення ванкоміцину гідрохлориду для ін’єкцій може бути пов’язане з "інфузійною реакцією на ванкоміцин", яка проявляється у вигляді свербежу та еритеми, що вражають обличчя, шию та верхню частину тулуба («синдром червоної людини» або «синдром червоної шиї»). Ванкоміцин слід вводити повільно у розведеному розчині (2,5–5,0 мг/мл) зі швидкістю не більше 10 мг/хв протягом не менше 60 хвилин, щоб уникнути швидких реакцій, пов’язаних з інфузією. Припинення інфузії зазвичай приводить до швидкого зникнення цих реакцій.

Побічні реакції, пов’язані з прийомом препарату, залежать як від концентрації, так і від швидкості введення ванкоміцину. Однак побічні реакції, пов’язані з інфузією, можуть виникати при будь-якій швидкості або концентрації.

Частота реакцій, пов’язаних з інфузією (гіпотензія, припливи, еритема, кропив’янка та свербіж), зростає при одночасному застосуванні анестетиків (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»). Цей ризик можна зменшити, якщо вводити ванкоміцин шляхом інфузії протягом принаймні 60 хвилин перед індукцією в анестезію.

Тяжкі шкірні побічні реакції (ТШПР)

Під час лікування ванкоміцином були зареєстровані тяжкі шкірні побічні реакції (ТШПР), включаючи синдром Стівенса — Джонсона (ССД), токсичний епідермальний некроліз (ТЕН), медикаментозну реакцію з еозинофілією та системними симптомами (DRESS-синдром) і гострий генералізований екзантематозний пустульоз (ГГЕП), які можуть бути небезпечними для життя або смертельними (див. розділ «Побічні реакції»). Більшість цих реакцій виникали протягом від кількох днів і до восьми тижнів після початку лікування ванкоміцином.

Слід повідомити пацієнтів про ознаки та симптоми і уважно стежити за шкірними реакціями. Якщо з’являються симптоми, що вказують на ці реакції, ванкоміцин слід негайно відмінити та розглянути альтернативне лікування. Якщо під час застосування ванкоміцину у пацієнта розвинулися ТШПР, лікування ванкоміцином не можна відновлювати в жодному разі.

Реакції, пов’язані з місцем уведення

Біль і тромбофлебіт можуть виникати у багатьох пацієнтів, які отримують внутрішньовенний ванкоміцин, і іноді є важкими. Частоту та тяжкість тромбофлебіту можна мінімізувати, якщо повільно вводити лікарський засіб у вигляді розведеного розчину (див. розділ «Спосіб застосування та дози») і регулярно змінювати місце інфузії.

Ефективність і безпека ванкоміцину при застосуванні інтратекального, інтралюмбального та інтравентрикулярного шляхів введення не встановлені.

Нефротоксичність

Слід з обережністю застосовувати ванкоміцин пацієнтам з нирковою недостатністю, включаючи анурію, оскільки ймовірність розвитку токсичних ефектів значно вища при тривалій присутності високих концентрацій у крові. Ризик токсичності підвищується при високих концентраціях в крові або тривалому лікуванні.

Моніторинг рівня ванкоміцину в крові показаний при терапії високими дозами та довгостроковому застосуванні, особливо для пацієнтів із порушенням функції нирок або порушенням слуху, а також при одночасному застосуванні нефротоксичних або ототоксичних речовин відповідно (див. розділи «Спосіб застосування та дози» і «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Порушення зору

Ванкоміцин не дозволений для інтракамерального або інтравітреального застосування, включаючи профілактику ендофтальміту.

Геморагічний оклюзійний васкуліт сітківки, включаючи необоротну втрату зору, спостерігався в окремих випадках після інтракамерального або інтравітреального застосування ванкоміцину під час або після операції з видалення катаракти.

Діарея, асоційована з Clostridioides difficile (CDAD)

При застосуванні майже всіх антибактеріальних засобів, включаючи ванкоміцин, повідомлялося про випадки діареї, асоційованої Clostridioides difficile. Ця діарея може варіюватися за ступенем тяжкості від легкої діареї до смертельного коліту. Лікування антибактеріальними засобами змінює нормальну флору товстої кишки, що призводить до розростання C. difficile.

C. difficile виробляє токсини А і В, які сприяють розвитку CDAD. Гіпертоксин, що виробляє штами C. difficile, викликає підвищену захворюваність і смертність, оскільки ці інфекції можуть бути рефрактерними до антимікробної терапії і можуть потребувати колектомії. Можливість CDAD необхідно враховувати у всіх пацієнтів, у яких з’являється пронос після застосування антибіотиків. Оскільки CDAD може виникати протягом двох місяців після введення антибактеріальних засобів, слід ретельно вивчати історію хвороби пацієнта.

При підозрі або підтвердженні CDAD постійне застосування антибіотиків, не спрямоване проти C. difficile, можливо, доведеться припинити. Слід проводити належний контроль рівнів рідини та електролітів, додавання білка, лікування C. difficile за допомогою антибіотиків та хірургічну оцінку відповідно до клінічного характеру стану пацієнта.

Діти

Рекомендовані внутрішньовенні дози для дітей, зокрема для дітей віком до 12 років, можуть не забезпечувати терапевтичного рівня ванкоміцину у значної кількості дітей. Однак безпека збільшення дози ванкоміцину не була належним чином оцінена, і загалом не можна рекомендувати дози вище 60 мг/кг/добу.

Ванкоміцин слід застосовувати з особливою обережністю недоношеним новонародженим і маленьким немовлятам (від 1 місяця (28 днів) до 23 місяців) через незрілість їхніх нирок і можливе підвищення концентрації ванкоміцину в сироватці крові. У таких дітей слід ретельно контролювати концентрацію ванкоміцину в крові.

Одночасне застосування ванкоміцину й анестетиків було пов’язане з еритемою та гістаміноподібною гіперемією у дітей. Аналогічно одночасне застосування з нефротоксичними засобами, такими як аміноглікозидні антибіотики, НПЗЗ (наприклад, ібупрофен для закриття незакритої артеріальної протоки) або амфотерицин В, пов’язане з підвищеним ризиком нефротоксичності (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»), тому необхідно частіше контролювати рівень ванкоміцину в сироватці крові і функцію нирок.

Люди похилого віку

Природне зниження клубочкової фільтрації з віком може призвести до підвищення концентрації ванкоміцину в сироватці крові, якщо дозу не скорегувати (див. розділ «Спосіб застосування та дози»).

Взаємодія з анестетиками

Ванкоміцин може посилити депресію міокарда, спричинену анестетиком. Під час анестезії дози потрібно добре розводити та вводити повільно з ретельним моніторингом серцевої діяльності. Слід відкласти зміну положення до завершення інфузії (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Псевдомембранозний ентероколіт

У разі тяжкої тривалої діареї необхідно враховувати можливість розвитку псевдомембранозного ентероколіту, який може бути небезпечним для життя (див. розділ «Побічні реакції»). Не слід давати антидіарейні препарати.

Суперінфекція

Тривале застосування ванкоміцину може призвести до надмірного росту нечутливих організмів. Треба ретельно спостерігати за пацієнтом. Якщо під час терапії виникає суперінфекція, необхідно вжити відповідних заходів.

Пероральний прийом

Внутрішньовенне введення ванкоміцину неефективне для лікування інфекції Clostridioides difficile. За цим показанням ванкоміцин слід застосовувати перорально.

Тестування на колонізацію або токсин Clostridioides difficile не рекомендується проводити у дітей віком до 1 року через високий рівень безсимптомної колонізації, за винятком випадків, коли важка діарея присутня у немовлят із факторами ризику стазу, такими як хвороба Гіршпрунга, оперована анальна атрезія або інші серйозні порушення моторики. Завжди слід шукати альтернативну етіологію та підтверджувати ентероколіт, викликаний Clostridioides difficile.

Можливість системної абсорбції

Всмоктування може бути посилене у пацієнтів із запальними захворюваннями слизової оболонки кишечнику або із псевдомембранозним колітом, спричиненим Clostridioides difficile. Ці пацієнти мають підвищений ризик розвитку побічних реакцій, особливо якщо є супутня ниркова недостатність. Чим більше порушення функції нирок, тим більший ризик розвитку побічних реакцій, пов’язаних із парентеральним введенням ванкоміцину. Слід проводити моніторинг концентрації ванкоміцину в сироватці крові пацієнтів із запальними захворюваннями слизової оболонки кишечнику.

Нефротоксичність

Під час лікування пацієнтів із порушенням функції нирок або пацієнтів, які отримують супутню терапію аміноглікозидами чи іншими нефротоксичними препаратами, слід проводити послідовний моніторинг функції нирок.

Ототоксичність

Послідовні тести слухової функції можуть бути корисними для мінімізації ризику ототоксичності у пацієнтів із основною втратою слуху або тих, хто одержує супутню терапію ототоксичним агентом, таким як аміноглікозид.

Взаємодія із засобами, що пригнічують моторику, та інгібіторами протонної помпи

Слід уникати засобів, що пригнічують моторику, і переглянути застосування інгібіторів протонної помпи.

Розвиток бактерій, стійких до ліків

Застосування ванкоміцину перорально підвищує ймовірність розвитку резистентних до ванкоміцину ентерококів у шлунково-кишковому тракті. Отже, рекомендується обережне застосування перорального ванкоміцину.

У період застосування лікарського засобу може знижуватися здатність концентрувати увагу, що слід враховувати при керуванні автомобілем або виконанні роботи, яка вимагає посиленої уваги.

Вагітність

У тератологічних дослідженнях на тваринах, у яких щурам і кроликам вводили дози ванкоміцину, що у 5 і 3 рази відповідно перевищували дози для людей, не виявили доказів шкоди для плода.

У контрольованому клінічному дослідженні оцінювали потенційні ототоксичні та нефротоксичні ефекти ванкоміцину гідрохлориду на немовлят, коли препарат застосовували вагітним жінкам з приводу серйозних стафілококових інфекцій. У пуповинній крові було виявлено ванкоміцину гідрохлорид. Не спостерігалося сенсоневральної втрати слуху або нефротоксичності, пов’язаної з ванкоміцином. У одного немовляти, мати якого отримувала ванкоміцин у третьому триместрі, спостерігалася кондуктивна втрата слуху, яка не була пов’язана з ванкоміцином. Оскільки ванкоміцин застосовували лише у другому та третьому триместрах, невідомо, чи шкодить він плоду. Ванкоміцин слід призначати під час вагітності лише у разі крайньої необхідності, і треба ретельно контролювати рівень препарату в крові, щоб мінімізувати ризик токсичного впливу на плід. Проте повідомлялося, що вагітним пацієнткам можуть бути потрібні значно більші дози ванкоміцину для досягнення терапевтичних концентрацій у сироватці крові.

Грудне вигодовування

Ванкоміцину гідрохлорид виділяється в грудне молоко. Слід з обережністю призначати ванкоміцин жінкам, які годують грудьми. Вважається, що кількість ванкоміцину, яка може потрапити в організм немовляти з грудним молоком, незначна.

Якщо необхідно, ванкоміцин застосовувати в комбінації з іншими антибактеріальними засобами.

Внутрішньовенне введення

Початкову дозу потрібно визначати відповідно до загальної маси тіла. Подальше коригування дози має ґрунтуватися на концентраціях у сироватці крові для досягнення цільових терапевтичних концентрацій. Призначаючи наступні дози та інтервал уведення, слід враховувати функцію нирок.

Пацієнти віком від 12 років

Рекомендована доза становить 15–20 мг / кг маси тіла кожні 8–12 годин (не перевищувати 2 г на дозу).

Для тяжкохворих пацієнтів можна застосовувати навантажувальну дозу 25–30 мг / кг маси тіла, щоб сприяти швидкому досягненню цільової мінімальної концентрації ванкоміцину в сироватці крові.

Діти віком від 1 місяця до 12 років

Рекомендована доза становить від 10 до 15 мг / кг маси тіла кожні 6 годин (див. розділ «Особливості застосування»).

Доношені новонароджені (від народження до 27 днів) та недоношені новонароджені (від народження до передбачуваної дати пологів плюс 27 днів)

Для встановлення режиму дозування для новонароджених слід звернутися за порадою до лікаря, який має досвід лікування новонароджених. Приклад дозування ванкоміцину для новонароджених наведено в таблиці нижче (див. також розділ «Особливості застосування»).

Лікарський засіб Ванкоміцин Ромфарм можна застосовувати дітям від народження.

Рекомендується підтримувальна терапія з підтриманням клубочкової фільтрації.

Ванкоміцин погано виводиться з крові за допомогою гемодіалізу або перитонеального діалізу. Повідомлялося, що гемоперфузія за допомогою смоли Amberlite XAD-4 має обмежену користь.

Короткий опис профілю безпеки

Найчастішими побічними реакціями є флебіт, псевдоалергічні реакції та почервоніння верхньої частини тіла («синдром червоної шиї») у зв’язку із занадто швидкою внутрішньовенною інфузією ванкоміцину.

Парентеральні форми для перорального застосування: всмоктування ванкоміцину зі шлунково-кишкового тракту незначне. Однак при тяжкому запаленні слизової оболонки кишечника, особливо в поєднанні з нирковою недостатністю, можуть виникати побічні реакції, що виникають при парентеральному введенні ванкоміцину.

У зв’язку з лікуванням ванкоміцином повідомлялося про тяжкі шкірні побічні реакції (ТШПР), включаючи синдром Стівенса — Джонсона (ССД), токсичний епідермальний некроліз (ТЕН), лікарську реакцію з еозинофілією та системними симптомами (DRESS-синдром) і гострий генералізований екзантематозний пустульоз (див. розділ «Особливості застосування»).

Перелік побічних реакцій

Перелічені нижче побічні реакції розподілені за системами органів відповідно до MedDRA [Медичний словник для регуляторної діяльності]. Частота побічних реакцій класифікована таким чином: дуже часті (≥ 1/10), часті (від ≥ 1/100 до < 1/10), нечасті (від ≥ 1/1000 до < 1/100), поодинокі (від ≥ 1/10000 до < 1/1000), рідкісні (< 1/10000), частота невідома (не можна оцінити за наявними даними). У кожній групі частоти небажані ефекти представлені в порядку зменшення серйозності.

З боку крові та лімфатичної системи

Поодинокі: Оборотна нейтропенія 1, агранулоцитоз, еозинофілія, тромбоцитопенія, панцитопенія

З боку імунної системи

Поодинокі: Реакції гіперчутливості, анафілактичні реакції 2, включаючи анафілаксію, інфузійна реакція ванкоміцину 5

З боку органів слуху та лабіринту

Нечасті: Тимчасова або необоротна втрата слуху 4

Поодинокі: Вертиго, шум у вухах 3, запаморочення

З боку серця

Рідкісні: Зупинка серця

З боку судин

Часті: Зниження артеріального тиску

Поодинокі: Васкуліт

З боку респіраторної системи, органів грудної клітки і середостіння

Часті: Задишка, стридор

З боку травної системи

Поодинокі: Нудота

Рідкісні: Псевдомембранозний ентероколіт

Частота невідома: Блювота, діарея

З боку шкіри та підшкірної клітковини

Часті: Почервоніння верхньої частини тіла («синдром червоної людини»), екзантема та запалення слизової оболонки, свербіж, кропив’янка

Рідкісні: Ексфоліативний дерматит, синдром Стівенса — Джонсона, токсичний епідермальний некроліз (ТЕН), бульозний дерматоз лінійного IgA

Частота невідома: Еозинофілія та системні симптоми (DRESS-синдром), гострий генералізований екзантематозний пустульоз

З боку нирок і сечовивідних шляхів

Часті: Ниркова недостатність — проявляється переважно підвищенням креатиніну сироватки крові та сечовини сироватки крові

Поодинокі: Інтерстиціальний нефрит, гостра ниркова недостатність

Частота невідома: Гострий тубулярний некроз

Загальний стан та стан місця введення

Часті: Флебіт, почервоніння верхньої частини тіла та обличчя

Поодинокі: Лікарська лихоманка, тремтіння, біль і спазм м’язів грудей та спини

1 Оборотна нейтропенія зазвичай починається через тиждень або більше після початку внутрішньовенної терапії або після загальної дози понад 25 г.

2 Під час або незабаром після швидкої інфузії можуть виникнути анафілактичні/анафілактоїдні реакції, включаючи хрипи. Реакції зменшуються після припинення введення, як правило, впродовж від 20 хвилин до 2 годин. Ванкоміцин слід вводити повільно (див. розділи «Спосіб застосування та дози» й «Особливості застосування»). Після внутрішньом’язової ін’єкції може виникнути некроз.

3 Шум у вухах, який, можливо, передує настанню глухоти, слід розглядати як показання до припинення лікування.

4 Ототоксичність в основному спостерігалася у пацієнтів, які отримували високі дози, або у тих, хто одночасно отримував інші ототоксичні лікарські засоби, такі як аміноглікозиди, а також у тих, у кого вже спостерігалося зниження функції нирок або слуху.

5 Реакція виникала під час проведення клінічних випробувань.

Діти

Профіль безпеки загалом однаковий для дітей, підлітків та дорослих пацієнтів. Нефротоксичність була описана у дітей, як правило, у разі застосування ванкоміцину з іншими нефротоксичними агентами, такими як аміноглікозиди.

Повідомлення про підозрювані побічні реакції

Повідомлення про підозрювані побічні реакції після реєстрації лікарського засобу має велике значення. Це дає змогу проводити моніторинг співвідношення користь/ризик при застосуванні цього лікарського засобу. Медичним та фармацевтичним працівникам, а також пацієнтам або їхнім законним представникам слід повідомляти про усі випадки підозрюваних побічних реакцій та відсутності ефективності лікарського засобу через Автоматизовану інформаційну систему з фармаконагляду за посиланням: https://aisf.dec.gov.ua.

3 роки.

Зберігати при температурі не вище 25 ºС.

Готовий (відновлений) розчин для внутрішньовенного введення: хімічна та фізична стабільність була продемонстрована протягом 24 годин при 2–8 °C.

З мікробіологічної точки зору розчин слід використовувати негайно. Якщо розчин не використовується одразу, відповідальність за час і умови зберігання в процесі застосування покладається на споживача.

Готовий розчин для перорального введення: хімічна та фізична стабільність була продемонстрована протягом 14 днів при 2–8°C.

Зберігати у недоступному для дітей місці.

По 1000 мг у флаконі, по 1 флакону в картонній пачці.

За рецептом.

К.Т. РОМФАРМ КОМПАНІ С.Р.Л.

Вул. Ероілор № 1А, м. Отопень, 075100, округ Ілфов, Румунія – будівля Ромфарм 1 і Ромфарм 2.

Інструкцію лікарського засобу взято з офіційного джерела — Державного реєстру лікарських засобів України.