Сумілар Н капсули по 5 мг/5 мг/12,5 мг, 30 шт.

діючі речовини: раміприл, амлодипін (у формі амлодипіну бесилату), гідрохлоротіазид;

1 тверда капсула містить: 5 мг раміприлу, 6,934 мг амлодипіну бесилату еквівалентно 5 мг амлодипіну вільної основи та 12,5 мг гідрохлоротіазиду;

допоміжні речовини: вміст капсули: целюлоза мікрокристалічна, кальцію гідрофосфат безводний, крохмаль кукурудзяний прежелатинізований, крохмаль кукурудзяний прежелатинізований низької вологості, натрію крохмальгліколят (тип A), натрію стеарилфумарат;

оболонка капсули: корпус: заліза оксид чорний (Е 172), титану діоксид (Е 171), желатин; кришка: заліза оксид червоний (Е 172), титану діоксид (Е 171), желатин.

Капсули тверді.

Основні фізико-хімічні властивості: капсула тверда желатинова, розміром № 3; корпус: світло-сірий непрозорий; кришка: рожева непрозора. Вміст капсул: гранулят білого або майже білого кольору.

Комбіновані препарати інгібіторів ангіотензинперетворювального ферменту (АПФ). Інші комбінації. Код АТХ C09B X03.

Механізм дії раміприлу

Раміприлат, активний метаболіт раміприлу, пригнічує фермент дипептидилкарбоксипептидазу I (синоніми: ангіотензинперетворювальний фермент, кініназа II), який каталізує перетворення ангіотензину I тканинами в активний вазоконстриктор ангіотензин II, а також розпад активного вазодилататора брадикініну. Зменшення кількості ангіотензину II і пригнічення розпаду брадикініну спричинює розширення судин.

Оскільки ангіотензин II також стимулює викид альдостерону, раміприлат призводить до зменшення викиду альдостерону. В середньому реакція на монотерапію інгібіторами АПФ була меншою у пацієнтів негроїдної раси (афро-карибського регіону) з гіпертонією (як правило, у категорій з низьким рівнем реніну і гіпертонією), ніж інших рас.

Фармакодинамічний вплив

Застосування раміприлу спричиняє виражене зниження периферичного артеріального опору. Звичайно не спостерігається істотних змін швидкості ниркового плазмотоку і клубочкової фільтрації. В осіб з артеріальною гіпертензією раміприл знижує артеріальний тиск як у положенні лежачи, так і у положенні стоячи, не збільшуючи серцевий ритм.

У більшості пацієнтів антигіпертензивний ефект починається через 1–2 години після застосування препарату, досягає максимуму через 3–6 годин та триває протягом 24 годин.

Максимальне зниження артеріального тиску зазвичай реєструється після 3–4 тижнів постійного лікування. Було встановлено, що антигіпертензивний ефект підтримується в рамках довгострокової терапії тривалістю 2 роки.

Різка відміна раміприлу не призводить до швидкого і надмірного реактивного підвищення артеріального тиску.

Механізм дії амлодипіну

Амлодипін інгібує трансмембранний приплив іонів кальцію до гладкої мускулатури серця і судин (повільний блокатор каналу або антагоніст іонів кальцію).

Механізм антигіпертензивної дії препарату обумовлений розслаблюючим ефектом на гладкі м’язи судин.

Точний механізм дії амлодипіну при стенокардії не встановлено, але відомо, що засіб зменшує ішемію міокарда двома шляхами:

• Амлодипін розширює периферичні артеріоли і в результаті роботи серця знижує загальний периферичний опір. Оскільки частота серцевих скорочень практично не змінюється, то зменшення навантаження на серце спричиняє зниження потреби міокарда у кисні.
• Шляхом розширення головних коронарних артерій та коронарних артеріол як у незмінених, так і в ішемізованих зонах міокарда амлодипін покращує надходження кисню. Завдяки цьому механізму він збільшує доставку кисню до міокарда навіть у разі спазму коронарних артерій (стенокардії Принцметала або варіантної стенокардії).

Фармакологічні властивості

У пацієнтів з артеріальною гіпертензією дозування один раз на добу забезпечує клінічно значиме зниження артеріального тиску впродовж усього 24-годинного інтервалу як у положенні лежачи на спині, так і в положенні стоячи. Через повільний початок дії гостра артеріальна гіпотензія не є особливістю застосування препарату.

У пацієнтів зі стенокардією дозування один раз на добу збільшує загальний час фізичного навантаження, час до виникнення стенокардії і час до значного зниження сегмента ST, а також зменшує як частоту нападів стенокардії, так і необхідність застосування гліцерину тринітрату.

Препарат не пов’язаний з якими-небудь несприятливими метаболічними ефектами: він не мав ніякого впливу на рівень ліпідів у плазмі, рівень цукру в крові і рівень сечової кислоти у сироватці крові. Препарат прийнятний для застосування пацієнтам з астмою.

Механізм дії гідрохлоротіазиду

Гідрохлоротіазид – це тіазидний діуретик. Механізм антигіпертензивної дії тіазидних діуретиків наразі остаточно не з’ясований. Гідрохлоротіазид пригнічує реабсорбцію іонів натрію та хлору в дистальних канальцях, що призводить до виведення близько 15 % натрію шляхом клубочкової фільтрації, а також хлориду. Посилена ниркова екскреція цих іонів супроводжується збільшенням сечоутворення (внаслідок осмотичного зв’язування води). Виведення калію та магнію також збільшується, тоді як виведення сечової кислоти зменшується. При застосуванні гідрохлоротіазиду у високих дозах може посилюватися виведення бікарбонату з організму у зв’язку з пригніченням карбоангідратази, що призводить до лужного рН сечі. Ацидоз або алкалоз не чинять значного впливу на салуретичний та діуретичний ефекти гідрохлоротіазиду. Швидкість клубочкової фільтрації знижується до мінімального рівня на початку терапії. Під час тривалої терапії гідрохлоротіазидом ниркова екскреція кальцію зменшується. Цей механізм може призвести до гіперкальціємії.

Можливі механізми гіпотензивної дії гідрохлоротіазиду полягають у зміні натрієвого балансу, зменшенні об’єму позаклітинної рідини і плазми, зміні опору ниркових судин або зниженні реакцій на норадреналін та ангіотензин II. Ймовірно, також йде мова про зменшення опору периферичних судин, вірогідно, через зменшення концентрації натрію в судинних стінках, що призводить до зниження чутливості судинних стінок до норадреналіну.

Фармакодинамічний вплив

При застосуванні гідрохлоротіазиду діурез настає приблизно через 2 години після прийому, максимальний ефект досягається приблизно через 4 години, а дія зберігається впродовж 6–12 годин.

Антигіпертензивний ефект настає через 3–4 дні лікування і може тривати протягом 1 тижня після завершення лікування. Під час тривалого прийому у більшості пацієнтів антигіпертензивний ефект гідрохлоротіазиду залежить від дози у діапазоні від 12,5 мг/добу до 50–75 мг/добу.

Антигіпертензивний ефект супроводжується незначним збільшенням швидкості клубочкової фільтрації, судинного опору ниркового русла та активності реніну у плазмі крові.

При перевищенні певної дози терапевтичний ефект тіазидних діуретиків залишається незмінним, тоді як побічні ефекти продовжують посилюватися: у разі неефективності перевищувати рекомендовану дозу не слід через погану переносимість (див. розділ «Спосіб застосування та дози»).

У хворих із нефрогенною формою нецукрового діабету гідрохлоротіазид зменшує виділення сечі та збільшує осмоляльність сечі.

Застосування гідрохлоротіазиду пацієнтам із хронічним порушенням функції нирок (кліренс креатиніну < 30 мл/хв та/або креатинін в сироватці крові > 1,8 мг/100 мл) не ефективне.

Раміприл

Абсорбція

Раміприл швидко абсорбується після перорального застосування: максимальна концентрація у плазмі крові досягається протягом 1 год. На підставі даних про виведення з сечею ступінь поглинання становить не менше 56 %; вживання їжі не впливає на всмоктування раміприлу. Біодоступність активного метаболіту, раміприлату, після перорального прийому 2,5 мг і 5 мг раміприлу становить 45 %.

В плазмі максимальні концентрації раміприлату, єдиного активного метаболіту раміприлу, досягаються через 2–4 години після прийому раміприлу. Концентрації раміприлату в плазмі крові в стані спокою після застосування звичайних доз раміприлу один раз на добу досягаються приблизно на 4-й день лікування.

Розподіл

Зв’язування раміприлу з білками сироватки крові становить приблизно 73 %, а раміприлату – приблизно 56 %.

Метаболізм

Раміприл майже повністю метаболізується до раміприлату і до ефіру дикетопіперазину, кислоти дикетопіперазину, глюкуронідів раміприлу і раміприлату.

Виведення

Метаболіти виводяться переважно нирками.

Концентрації раміприлату в плазмі знижуються у декілька фаз. Завдяки сильному зв’язуванню з АПФ і повільному від’єднанню від ферменту раміприлат характеризується продовженою термінальною фазою виведення при дуже низьких концентраціях в плазмі.

Після прийому раміприлу один раз на добу ефективний період напіввиведення раміприлату становив 13–17 год при застосуванні доз 5–10 мг і був довшим при застосуванні доз 1,25–2,5 мг. Ця різниця пов’язана зі здатністю ферменту зв’язувати раміприлат у насичуваний спосіб.

Після застосування одноразової дози раміприлу перорально (10 мг) його рівень в материнському молоці був нижче границі виявлення. Однак ефект при багаторазовому застосуванні невідомий.

Пацієнти з нирковою недостатністю

Ниркова екскреція раміприлату знижується у пацієнтів з порушеною функцією нирок, а виведення раміприлату нирками пропорційне кліренсу креатиніну. Це призводить до підвищення концентрації раміприлату в плазмі, яка знижується повільніше, ніж у пацієнтів з нормальною функцією нирок.

Пацієнти з печінковою недостатністю

У пацієнтів з порушеннями функції печінки метаболізм раміприлу до раміприлату сповільнювався через зменшену активність печінкових естераз. Рівні раміприлу в плазмі крові у цих пацієнтів були підвищені. Максимальна концентрація раміприлату у цих пацієнтів, однак, не відрізняється від такої у пацієнтів з нормальною функцією печінки.

Амлодипін

Абсорбція, розподіл, зв’язування з білками плазми крові

Після перорального застосування в терапевтичних дозах амлодипін поступово абсорбується у плазму крові. Максимальна концентрація у плазмі крові досягається впродовж 6–12 годин після застосування. Абсолютна біодоступність незміненої молекули становить приблизно 64–80 %. Об’єм розподілу становить приблизно 21 л/кг. Дослідження in vitro продемонстрували, що зв’язування амлодипіну з білками плазми крові становить приблизно 97,5 %. Одночасне вживання їжі не впливає на всмоктування амлодипіну.

Метаболізм і виведення

Амлодипін активно метаболізується (приблизно 90 %) у печінці до неактивних похідних. Період напіввиведення із плазми крові становить приблизно 35–50 годин та відповідає дозуванню один раз на добу. Амлодипін головним чином метаболізується у печінці з утворенням неактивних метаболітів, 60 % метаболітів виводиться із сечею, 10 % — у незміненому вигляді.

Пацієнти з порушеннями функції печінки

Існує дуже обмежена кількість клінічних даних щодо призначення амлодипіну пацієнтам з порушенням функції печінки. У пацієнтів із печінковою недостатністю кліренс амлодипіну знижується, це призводить до подовження періоду напіввиведення та підвищення показника AUC приблизно на 40–60 %.

Застосування пацієнтам літнього віку

Час досягнення максимальної концентрації амлодипіну в плазмі подібний у пацієнтів літнього і молодшого віку. Кліренс амлодипіну зазвичай є дещо зниженим, що у пацієнтів літнього віку призводить до збільшення площі під кривою «концентрація/час» (AUC) та періоду напіввиведення препарату. Збільшення AUC і періоду напіввиведення у пацієнтів із застійною серцевою недостатністю відповідали очікуваним для цієї вікової групи пацієнтів.

Гідрохлоротіазид

Абсорбція

Після пероральної дози гідрохлоротіазиду всмоктування відбувається швидко (T_max близько 2 годин). Збільшення середнього значення AUC є лінійним та пропорційним дозі в терапевтичному діапазоні.

Прийом їжі має незначний клінічний вплив на всмоктування гідрохлоротіазиду. Після перорального застосування абсолютна біодоступність гідрохлоротіазиду становить 70 %.

У пацієнтів із застійною серцевою недостатністю абсорбція гідрохлоротіазиду порушується.

Тривалий прийом препарату не змінює метаболізм гідрохлоротіазиду. Після 3-місячного лікування щоденною дозою 50 мг гідрохлоротіазиду всмоктування, виділення та екскреція подібні до тих, що спостерігаються під час нетривалого лікування.

Розподіл

Гідрохлоротіазид також накопичується в еритроцитах, досягаючи максимальної концентрації через 4 години після прийому всередину. Через 10 годин концентрація в еритроцитах приблизно втричі перевищує концентрацію в плазмі. Повідомлялося про зв’язування з білками плазми крові (близько 40–70 %), а підтверджений об’єм розподілу становить 4–8 л/кг.

Період напіввиведення є різним у кожного пацієнта: він становить від 6 до 25 годин.

Метаболізм

Гідрохлоротіазид піддається незначному метаболізму в печінці; індукції або інгібування ізоензимів СYР450 не виявлено.

Виведення

Гідрохлоротіазид виводиться з плазми крові переважно у незміненому вигляді. Кінцевий період напіввиведення – 6–15 годин. Через 72 години із сечею виводиться від 60 до 80 % одноразової пероральної дози, 95 % – у незміненому вигляді та 4 % – у вигляді гідролізату 2-аміно-4-хлоро-М-бензендисульфонаміду (ABCS). До 24 % пероральної дози виводиться з калом, а незначна кількість – з жовчю. При нирковій та серцевій недостатності знижується нирковий кліренс гідрохлоротіазиду та збільшується період напіввиведення, що спостерігається і у пацієнтів літнього віку, з подальшим збільшенням максимальної концентрації в плазмі.

Серцево-судинна недостатність

Кліренс гідрохлоротіазиду може бути зниженим у хворих із застійною серцевою недостатністю.

Печінкова недостатність

Істотних змін у фармакокінетиці гідрохлоротіазиду при цирозі печінки не відзначено.

Гідрохлоротіазид не можна призначати при печінковій комі та прекоматозному стані та слід застосовувати з обережністю хворим із прогресуючим захворюванням печінки.

Для лікування артеріальної гіпертензії у пацієнтів, артеріальний тиск яких належним чином контролюється одночасним застосуванням окремих препаратів раміприлу, амлодипіну та гідрохлоротіазиду у тих же дозах, що й у фіксованій комбінації.

Офіційних досліджень взаємодії препарату Сумілар Н з іншими лікарськими засобами не проводилось. У цьому розділі наведено лише відому інформацію про взаємодію з іншими лікарськими засобами діючих речовин цього препарату.

Однак важливо враховувати, що препарат Сумілар Н може посилити гіпотензивний ефект інших антигіпертензивних засобів (наприклад діуретиків).

Таблиця 1

Одночасне застосування не рекомендується

Таблиця 2

Одночасне застосування, що вимагає вжиття запобіжних заходів

Подвійне блокування РААС з АРА, інгібіторами АПФ або аліскіреном

Дані клінічних досліджень свідчать про те, що подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи шляхом комбінованого застосування інгібіторів АПФ, антагоністів рецепторів ангіотензину II або аліскірену асоціюється з підвищеною частотою виникнення таких небажаних явищ, як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія та погіршення функції нирок (у тому числі гостра ниркова недостатність), порівняно із застосуванням лише одного засобу, що впливає на РААС.

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС)

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС) шляхом комбінованого застосування інгібіторів АПФ, антагоністів рецепторів ангіотензину II або аліскірену не рекомендується (див. розділи «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій» та «Фармакодинаміка»).

Якщо терапія у вигляді такої подвійної блокади розцінюється як абсолютно необхідна, її потрібно застосовувати лише під наглядом спеціаліста та за умови частого і ретельного контролю функції нирок, вмісту електролітів та показників артеріального тиску. Інгібітори АПФ і антагоністи рецепторів ангіотензину II не можна одночасно застосовувати пацієнтам з діабетичною нефропатією.

Інгібітори мішені рапаміцину у ссавців (mTOR) або вілдагліптин. Можливе підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку у пацієнтів, які одночасно отримують такі засоби, як інгібітори mTOR (наприклад темсиролімус, еверолімус, сиролімус) або вілдагліптин. Розпочинати таку терапію слід з обережністю (див. розділ «Особливості застосування»).

Інгібітори неприлізину. Повідомлялося про потенційне підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку при одночасному застосуванні інгібіторів АПФ та інгібітора НЕП (нейтральної ендопептидази), наприклад рацекадотрилу (див. розділ «Особливості застосування»).

Сакубітрил/валсартан. Одночасне застосування інгібіторів АПФ з сакубітрилом/ валсартаном протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку.

Рекомендується контролювати артеріальний тиск, функцію нирок та електролітів у пацієнтів, які приймають раміприл та інші засоби, що впливають на РААС.

Щодо раміприлу.

Подвійне блокування ренін-ангіотензинової системи (РАС) ІАПФ (інгібіторами ангіотензинперетворюючого ферменту), БРА (блокаторами рецепторів ангіотензину) або аліскіреном.

Протипоказано одночасне застосування ІАПФ, включаючи раміприл, або БРА з аліскіреном пацієнтам з тяжкою або помірною нирковою недостатністю (ШКФ < 60 мл/хв).

Безпека та ефективність застосування амлодипіну при гіпертонічному кризі не оцінювалися.

Особливі категорії пацієнтів

Вагітні жінки

Не слід розпочинати прийом інгібіторів АПФ, таких як раміприл, або антагоністів рецепторів ангіотензину II під час вагітності. Якщо продовження терапії інгібітором АПФ /антагоністами рецепторів ангіотензину II вважається необхідним, жінкам, які планують вагітність, необхідно перейти на альтернативний антигіпертензивний препарат, який має встановлений профіль безпеки для застосування під час вагітності. Якщо вагітність діагностовано, лікування інгібіторами АПФ/антагоністами рецепторів ангіотензину II слід негайно припинити і у разі необхідності розпочати альтернативну терапію (див. розділи «Протипоказання» та «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Пацієнти з особливим ризиком розвитку артеріальної гіпотензії

Пацієнти із гіперактивованою ренін-ангіотензин-альдостероновою системою мають ризик гострого вираженого зниження кров’яного тиску і погіршення ниркової функції через пригнічення АПФ, особливо коли інгібітор АПФ або супутній діуретик застосовують уперше або при першому підвищенні дози.

Слід очікувати значної активації ренін-ангіотензин-альдостеронової системи і проводити медичний нагляд, зокрема моніторинг кров’яного тиску, у разі наявності у пацієнта:

• тяжкої гіпертензії;
• декомпенсованої застійної серцевої недостатності;
• гемодинамічно значущого утруднення притоку та відтоку з лівого шлуночка (стенозу аортального або мітрального клапана);
• однобічного стенозу ниркової артерії з другою функціонуючою ниркою;
• цирозу печінки та/або асциту;
• існуючого або потенційного зневоднення та/або вимивання солей (включаючи пацієнтів, що приймають діуретики);
• перенесеної серйозної операції або протягом проведення анестезії речовинами, що спричиняють артеріальну гіпотензію;
• транзиторної або стійкої серцевої недостатності;
• стану після інфаркту міокарда;
• ризику виникнення кардіальної або церебральної ішемії у випадку гострої гіпотензії;
• літнього віку.

Перед початком лікування рекомендовано скоригувати стани дегідратації, гіповолемії або надмірної втрати солей (однак у пацієнтів із серцевою недостатністю можливість проведення подібних коригуючих заходів потрібно ретельно зважити стосовно ризику виникнення об’ємного перенавантаження).

Початкова стадія лікування потребує спеціального медичного нагляду.

Пацієнти з серцевою недостатністю

Пацієнтів з серцевою недостатністю слід лікувати з обережністю. В ході довгострокового плацебо-контрольованого дослідження у пацієнтів з тяжкою серцевою недостатністю (ІІІ та ІV клас за класифікацією NYHA) зареєстрована частота набряку легенів була вищою в групі прийому амлодипіну, ніж у групі плацебо (див. розділ «Фармакодинаміка»). Блокатори кальцієвих каналів, включаючи амлодипін, слід з обережністю застосовувати пацієнтам із застійною серцевою недостатністю, оскільки вони можуть збільшити ризик майбутніх серцево-судинних ускладнень та підвищити смертність.

Пацієнти з порушенням функції печінки

Період напіввиведення амлодипіну подовжується, а значення AUC підвищуються у пацієнтів із порушеннями функції печінки. Тому лікування амлодипіном слід розпочинати з нижньої межі діапазону дозування і бути обережними як на початковому етапі лікування, так і під час проведення збільшення дози.

Тіазидні діуретики слід застосовувати з обережністю пацієнтам з порушенням функції печінки або прогресуючим захворюванням печінки, оскільки незначні зміни балансу рідини та електролітів можуть спричинити печінкову кому.

У пацієнтів з порушенням функції печінки максимальна добова доза раміприлу не повинна перевищувати 2,5 мг. Сумілар Н не слід застосовувати пацієнтам з порушенням функції печінки, оскільки вміст раміприлу перевищує максимальну добову дозу (2,5 мг), дозволену до застосування при цьому захворюванні.

Пацієнти з порушенням функції нирок

Функцію нирок слід оцінювати до та під час лікування препаратом Сумілар Н. Дозу слід коригувати, особливо у перші тижні лікування. Особливо пильний контроль необхідний за станом пацієнтів з порушенням функції нирок (див. розділ «Спосіб застосування та дози»). Тіазидні діуретики можуть провокувати азотемію у пацієнтів із хронічними порушеннями функції нирок. При застосуванні препарату Сумілар Н пацієнтам з порушенням функції нирок рекомендується періодичний моніторинг рівня електролітів у сироватці крові (включаючи рівень калію), рівня сечовини і креатиніну у сироватці крові. Препарат Сумілар Н протипоказаний пацієнтам з тяжким порушенням функції нирок, двобічним стенозом ниркових артерій або стенозом ниркової артерії єдиної функціонуючої нирки. Цей лікарський засіб також не рекомендується застосовувати, якщо є лише одна функціонуюча нирка та у разі гіпокаліємії.

Існує ризик погіршення ниркової функції, особливо у пацієнтів із застійною серцевою недостатністю або після пересадки нирки.

Хірургічне втручання

Рекомендовано за можливості припинити лікування інгібіторами ангіотензинперетворювального ферменту, такими як раміприл, за добу до хірургічного втручання.

Підвищена чутливість / ангіоневротичний набряк

Ангіоневротичний набряк

Повідомлялося про виникнення ангіоневротичного набряку у пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, зокрема раміприл.

При виникненні ангіоневротичного набряку раміприл потрібно відмінити.

Одночасне застосування раміприлу з сакубітрилом/валсартаном протипоказане, оскільки може збільшити ризик розвитку ангіоневротичного набряку. Застосування сакубітрилу/валсартану слід починати через 36 годин після прийому останньої дози раміприлу. Якщо лікування сакубітрилом/валсартаном припинено, терапію раміприлом не слід починати раніше ніж через 36 годин після останньої дози сакубітрилу/валсартану. Одночасне застосування інгібіторів АПФ з інгібіторами неприлізину (NEP) (наприклад з рацекадотрилом), селективними інгібіторами mTOR (мішені рапаміцину у ссавців) (наприклад із сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) та вілдагліптином може призвести до підвищеного ризику розвитку ангіоневротичного набряку (наприклад набряку дихальних шляхів або язика з або без порушення дихання) (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»). Пацієнтам, які вже приймають інгібітор АПФ, слід з обережністю розпочинати терапію рацекадотрилом, селективними інгібіторами mTOR (наприклад сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) та вілдагліптином.

У разі розвитку ангіоневротичного набряку прийом раміприлу слід припинити та терміново вжити заходів невідкладної допомоги. Пацієнт повинен знаходитися під наглядом лікаря протягом щонайменше 12–24 годин і може бути виписаний тільки після повного зникнення симптомів.

У пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ, включаючи раміприл, спостерігалися випадки ангіоневротичного набряку кишечнику (див. розділ «Побічні реакції»). Пацієнти скаржилися на біль у животі (з нудотою/блюванням або без них).

Анафілактичні реакції під час десенсибілізації

Ймовірність і тяжкість анафілактичних і анафілактоїдних реакцій на отруту комах та інші алергени збільшуються при застосуванні інгібіторів АПФ. Перед проведенням десенсибілізації потрібно розглянути питання щодо тимчасового припинення лікування раміприлом.

Контроль електролітної рівноваги

Рівень калію в сироватці крові. У деяких пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ, включаючи раміприл, виникала гіперкаліємія.

Інгібітори АПФ можуть спричинити гіперкаліємію, оскільки вони пригнічують вивільнення альдостерону. Цей ефект зазвичай незначний у пацієнтів з нормальною функцією нирок. Проте у пацієнтів з порушенням функції нирок, пацієнтів віком понад 70 років, пацієнтів з неконтрольованим цукровим діабетом або пацієнтів з такими станами, як дегідратація, гостра серцева декомпенсація, метаболічний ацидоз, та/або пацієнтів, які приймають харчові добавки, що містять калій (у тому числі замінники солі), калійзберігаючі діуретики та інші діючі речовини, що підвищують рівень калію у плазмі крові (триметоприм або ко-тримоксазол, також відомий як триметоприм/сульфаметоксазол, та особливо антагоністи альдостерону або антагоністи рецепторів ангіотензину), може виникнути гіперкаліємія. Якщо одночасне застосування вищезазначених препаратів вважається доцільним, то рекомендується регулярно контролювати рівень калію в сироватці крові. Калійзберігаючі діуретики та антагоністи рецепторів ангіотензину слід з обережністю застосовувати пацієнтам, які приймають інгібітори АПФ, та контролювати рівень калію в сироватці крові та функцію нирок (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

У окремих пацієнтів, які отримували раміприл, спостерігався розвиток синдрому неадекватної секреції антидіуретичного гормону (СНАДГ) з подальшим виникненням гіпонатріємії. Рекомендується регулярно перевіряти рівень натрію в сироватці крові у людей літнього віку та в інших пацієнтів з ризиком розвитку гіпонатріємії.

Лікування препаратом Сумілар Н слід починати лише після усунення існуючої гіпонатріємії та будь-якої супровідної гіпомагніємії. Тіазид та інші тіазидні діуретики можуть призвести до появи гіпокаліємії або загострювати наявну гіпокаліємію. Тіазидні діуретики слід застосовувати з обережністю пацієнтам зі станами, що включають втрату калію, наприклад, солевтратна нефропатія або преренальне (кардіогенне) порушення функції нирок.

Слід попередити ризик розвитку гіпокаліємії (< 3,5 ммоль/л) у певних категорій пацієнтів групи ризику, зокрема у пацієнтів літнього віку та/або пацієнтів, які погано харчуються, та/або пацієнтів, що приймають одночасно велику кількість лікарських засобів, хворих на цироз з набряком та асцитом, пацієнтів, які мають коронарне захворювання та серцеву недостатність.

При гіпокаліємії зростає кардіотоксичність препаратів наперстянки та ризик виникнення порушень серцевого ритму.

До групи ризику належать хворі з подовженим інтервалом QT, незалежно від того, чи це порушення є вродженим, чи ятрогенним. Гіпокаліємія, подібно до брадикардії, сприяє розвитку серйозних порушень серцевого ритму, особливо тріпотіння/мерехтіння шлуночків, потенційно летальних, особливо при наявності брадикардії.

Перед початком лікування тіазидними діуретиками необхідно усунути гіпокаліємію та гіпомагніємію.

Перше вимірювання концентрації калію в плазмі крові слід провести у перший тиждень лікування. Тому рекомендується регулярний контроль рівня калію в сироватці крові. У всіх пацієнтів, які отримують тіазидні діуретики, слід контролювати електролітний баланс, особливо рівень калію у сироватці крові. При тривалому лікуванні слід контролювати рівень калію в сироватці крові на початку лікування та розглянути можливість контролю через 3–4 тижні, зважаючи на фактори ризику. Отже, рекомендується проводити регулярний контроль, особливо у пацієнтів групи ризику.

Рівень натрію у сироватці крові слід перевіряти перед початком лікування, а потім регулярно, через певні проміжки часу. Тіазидні діуретики можуть викликати або посилювати вже наявну гіпонатріємію. У пацієнтів зі значним зниженням рівня натрію у сироватці крові та/або зневодненням (наприклад у осіб, які отримували високі дози діуретиків) у рідкісних випадках після початку терапії гідрохлоротіазидом може виникнути симптоматична гіпотензія.

Зниження рівня натрію в плазмі крові може бути спочатку безсимптомним, тому регулярний моніторинг є необхідним. Він має проводитися частіше у пацієнтів літнього віку, пацієнтів, які погано харчуються, та хворих з цирозом (див. розділи «Побічні реакції» та «Передозування»).

Лікування тіазидними діуретиками, включаючи гідрохлоротіазид, пов’язане з розвитком гіпонатріємії і гіпохлоремічного алкалозу або із загостренням наявної гіпонатріємії. Спостерігається гіпонатріємія, що супроводжується неврологічними симптомами (нудота, прогресуюча дезорієнтація, апатія). Лікування гідрохлоротіазидом слід починати лише після корекції наявної гіпонатріємії. У разі розвитку тяжкої або швидкої гіпонатріємії під час терапії лікарським засобом його прийом слід припинити до нормалізації натріємії.

Тіазиди, в тому числі гідрохлоротіазид, посилюють виведення магнію із сечею, що може призвести до гіпомагніємії. При застосуванні тіазидних діуретиків знижується екскреція кальцію, що може призвести до гіперкальціємії. У всіх пацієнтів, які отримують тіазидні діуретики, необхідно проводити періодичний моніторинг рівня електролітів, особливо калію, натрію та магнію.

Гіперкальціємія

Гідрохлоротіазид стимулює реабсорбцію кальцію в нирках і може викликати гіперкальціємію. Це може впливати на результати аналізів функції паращитовидних залоз.

Немеланомний рак шкіри

Підвищення ризику виникнення немеланомного раку шкіри (НМРШ) [базальноклітинної карциноми (БКК) та плоскоклітинної карциноми (ПКК)] зі збільшенням кумулятивної дози гідрохлоротіазиду було виявлено у двох фармакоепідеміологічних дослідженнях, що базувалися на даних Датського національного реєстру онкологічних захворювань. Фотосенсибілізувальна дія гідрохлоротіазиду може бути механізмом розвитку НМРШ.

Пацієнтів, які приймають гідрохлоротіазид, слід поінформувати про ризик розвитку НМРШ, про необхідність регулярно оглядати шкіру та негайно повідомляти лікаря про будь-які підозрілі новоутворення на шкірі. Для зниження ризику розвитку раку шкіри пацієнтів слід поінформувати про можливі профілактичні заходи, такі як обмеження впливу сонячного світла і УФ-опромінення, а в разі їх впливу – про необхідність адекватного захисту шкірних покривів. Необхідно в найкоротші терміни обстежити підозрілі ураження шкірних покривів, включаючи гістологічне дослідження біопсійного матеріалу. Пацієнтам, які раніше перенесли НМРШ, також може бути потрібний перегляд застосування гідрохлоротіазиду (див. також розділ «Побічні реакції»).

Нейтропенія/агранулоцитоз

Про випадки нейтропенії/агранулоцитозу, а також тромбоцитопенії та анемії повідомлялося рідко, також повідомлялося про пригнічення кісткового мозку. Рекомендовано контролювати кількість лейкоцитів з метою виявлення можливої лейкопенії. Більш часто проводити моніторинг рекомендовано на початку лікування або у разі порушення функції нирок, наявності супутніх колагенових захворювань (наприклад червоного вовчака або склеродермії) або одночасного застосування інших лікарських засобів, що можуть спричинити зміни в картині крові.

Расові відмінності

Інгібітори АПФ з більш високою частотою спричиняють ангіоневротичний набряк у пацієнтів негроїдної раси, ніж у представників інших рас. Як і інші інгібітори АПФ, раміприл може бути менш ефективним для зменшення артеріального тиску у пацієнтів негроїдної раси, ніж у представників інших рас, можливо, завдяки більш поширеному серед таких пацієнтів з артеріальною гіпертензією стану, що характеризується низьким рівнем реніну.

Кашель

При застосуванні інгібіторів АПФ повідомлялося про виникнення кашлю. У типових випадках він був охарактеризований як непродуктивний, стійкий і такий, що зникає після припинення лікування. Під час диференційної діагностики кашлю необхідно брати до уваги, що кашель може бути спричинений лікуванням інгібіторами АПФ.

Безпеку та ефективність застосування амлодипіну при гіпертензивному кризі не встановлено.

Фоточутливість 

Про випадки реакцій фоточутливості повідомлялось при застосуванні тіазидних діуретиків (див. розділ «Побічні реакції»).

Якщо реакції фоточутливості виникають протягом прийому препарату, рекомендовано припинити лікування. Якщо відновлення застосування діуретика вважається необхідним, рекомендовано захищати відкриті ділянки тіла від сонячних променів та штучного ультрафіолетового випромінювання.

Хоріоїдальний випіт, гостра міопія і вторинна закритокутова глаукома

Гідрохлоротіазид, який належить до сульфаніламідів, може обумовлювати ідіосинкратичні реакції, що призводять до хоріоїдального випоту з дефектом поля зору, гострої транзиторної міопії та гострої закритокутової глаукоми. Симптоматика характеризується гострим початком зниження гостроти зору або болю в очах і у типових випадках розвивається протягом періоду від кількох годин до кількох тижнів від початку застосування препарату. Нелікована гостра закритокутова глаукома може призводити до необоротної втрати зору. Первинні лікувальні заходи передбачають відміну гідрохлоротіазиду якомога швидше. До факторів ризику розвитку гострої закритокутової глаукоми належать застосування сульфаніламідів в анамнезі або алергія на пеніцилін.

Глікемія та ліпідемія

Терапія тіазидами може змінювати толерантність до глюкози та підвищує рівні холестерину та тригліцеридів. Діабетикам слід розглянути корекцію дози інсуліну або пероральних гіпоглікемічних засобів.

Сечова кислота

Гідрохлоротіазид, як і інші діуретики, може призводити до підвищення концентрації сечової кислоти у сироватці крові через зниження її екскреції зі сечею і, відповідно, спричиняти появу або посилення існуючої гіперурикемії, яка може спровокувати напади подагри у схильних до неї пацієнтів.

Слід провести корекцію дози відповідно до рівня сечової кислоти у плазмі крові.

Антигіпертензивні комбінації

Доцільно зменшити дозу при застосуванні у поєднанні з іншими антигіпертензивними засобами, принаймні на початку лікування.

Антигіпертензивний ефект інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або прямих інгібіторів реніну посилюється препаратами, які підвищують активність реніну плазми (діуретики).

З обережністю рекомендується застосовувати інгібітори АПФ, блокатори рецепторів ангіотензину II або прямі інгібітори реніну одночасно з гідрохлоротіазидом, особливо пацієнтам зі зневодненням та/або пацієнтам із гіповолемією.

Гостра респіраторна токсичність

Дуже рідкісні тяжкі випадки гострої респіраторної токсичності, в т. ч. гострого респіраторного дистрес-синдрому (ГРДС), спостерігалися після прийому гідрохлоротіазиду. Набряк легень зазвичай розвивається протягом декількох хвилин або годин після прийому гідрохлоротіазиду. На початку симптоми включають задишку, лихоманку, погіршення роботи легенів і гіпотензію. Якщо є підозра на ГРДС, комбінацію раміприл + амлодипін + гідрохлоротіазид слід відмінити та провести відповідне лікування. Гідрохлоротіазид не слід призначати пацієнтам, які раніше перенесли ГРДС після прийому гідрохлоротіазиду.

Професійні заняття спортом

Спортсмени повинні звертати особливу увагу на те, що Сумілар Н містить діючі речовини, які можуть викликати позитивну реакцію на допінг під час антидопінгового контролю.

Інше

Системний червоний вовчак: повідомлялось про випадки загострення або активації системного червоного вовчака при застосуванні тіазидних діуретиків, включаючи гідрохлоротіазид.

Реакції підвищеної чутливості до гідрохлоротіазиду частіше виникають у пацієнтів з алергією та астмою.

Сумілар H містить менше 1 ммоль натрію (23 мг) на капсулу, тобто майже вільний від натрію.

Деякі побічні ефекти (наприклад симптоми зниження артеріального тиску, такі як запаморочення) можуть порушувати здатність пацієнта до концентрації уваги і впливати на швидкість його реакції, що є ризикованим у ситуаціях, коли ці якості мають особливо велике значення (наприклад при керуванні транспортними засобами або роботі з іншими механізмами).

Це особливо стосується початку лікування або переходу на застосування інших препаратів. Після прийому першої дози або подальшого підвищення дози не рекомендується керувати транспортним засобом або працювати з іншими механізмами протягом кількох годин.

Дані щодо застосування препарату Сумілар Н вагітними жінками відсутні. Лікарський засіб не повинен застосовуватися вагітними або жінками, які планують завагітніти. Якщо під час лікування цим лікарським засобом підтверджується вагітність, його застосування необхідно негайно припинити і замінити іншим лікарським засобом, дозволеним до застосування вагітним.

Щодо раміприлу

Епідеміологічні дані щодо ризику тератогенності після застосування інгібіторів АПФ у I триместрі вагітності не були переконливими; однак не можна виключити незначне підвищення ризику. Якщо продовження терапії інгібітором АПФ вважається необхідним, пацієнтам, які планують вагітність, необхідно перейти на альтернативний антигіпертензивний препарат, який має встановлений профіль безпеки для застосування під час вагітності. Якщо вагітність діагностовано, лікування інгібіторами АПФ слід негайно припинити і у разі необхідності розпочати альтернативну терапію.

Відомо, що застосування інгібіторів АПФ/ антагоністів рецептора ангіотензину ІІ протягом ІІ та ІІІ триместрів викликає у людей фетотоксичність (зниження функції нирок, маловоддя, уповільнення окостеніння черепа) та неонатальну токсичність (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія). Немовлята, матері яких приймали інгібітори АПФ у ІІ триместрі вагітності, потребують проведення ультразвукового дослідження функції нирок та черепа. Немовлята, матері яких приймали інгібітори АПФ, потребують ретельного спостереження щодо артеріальної гіпотензії, олігурії та гіперкаліємії.

Щодо амлодипіну

Безпека застосування амлодипіну жінкам у період вагітності не встановлена.

В дослідженнях на тваринах встановлено репродуктивну токсичність при застосуванні у високих дозах. Застосування в період вагітності рекомендується лише тоді, коли немає більш безпечної альтернативи, а ризик, пов’язаний із самим захворюванням, перевищує можливу шкоду від лікування для матері та плода.

Щодо гідрохлоротіазиду

Гідрохлоротіазид у разі тривалого застосування під час ІІІ триместру вагітності може спричинити фетоплацентарну ішемію і затримку розвитку плода. Крім того, зрідка у новонароджених спостерігалися гіпоглікемія та тромбоцитопенія. Гідрохлоротіазид може призводити до зниження об’єму циркулюючої крові та маточно-плацентарного кровонаповнення.

Годування груддю

Застосування препарату Сумілар Н протипоказане під час годування груддю. Необхідно прийняти рішення про припинення годування груддю або про припинення/утримання від лікування препаратом Сумілар Н з урахуванням переваг годування груддю для дитини та користі від терапії для жінки.

Комбінація раміприлу та гідрохлоротіазиду протипоказана під час годування груддю. Кількість раміприлу та гідрохлоротіазиду, що потрапляє у грудне молоко, є такою, що при застосуванні терапевтичних доз раміприлу та гідрохлоротіазиду немовля, яке знаходиться на грудному годуванні, може зазнати їхнього впливу. Оскільки немає належних даних про застосування раміприлу у період годування груддю, бажано надавати перевагу іншим лікарським засобам, застосування яких у період годування груддю є більш безпечним, особливо при грудному годуванні новонароджених або недоношених немовлят. Гідрохлоротіазид проникає у грудне молоко. Застосування тіазидів жінками, які годують груддю, супроводжувалося зменшенням або навіть повним припиненням продукування грудного молока. Може виникати підвищена чутливість до похідних сульфонаміду, гіпокаліємія та ядерна жовтяниця. Оскільки застосування обох діючих речовин може призводити до тяжких небажаних ефектів у немовлят, які знаходяться на грудному годуванні, слід прийняти рішення про припинення або грудного вигодовування, або лікування, залежно від важливості цієї терапії для жінки.

Амлодипін виділяється у грудне молоко. Співвідношення дози, отриманої новонародженим від матері, у міжквартильному діапазоні оцінюють як 3–7 %, максимум 15 %. Дія амлодипіну на немовлят невідома.

Фертильність.

Щодо амлодипіну

Повідомлялося про оборотні біохімічні зміни головки сперматозоїда у деяких пацієнтів при застосуванні блокаторів кальцієвих каналів. Клінічної інформації щодо потенційного впливу амлодипіну на фертильність недостатньо.

Щодо гідрохлоротіазиду

Немає даних про вплив гідрохлоротіазиду на фертильність людини.

Дослідження на тваринах продемонстрували, що гідрохлоротіазид не впливає на фертильність або зачаття.

Дози

Рекомендована добова доза становить одну капсулу.

Сумілар Н слід приймати один раз на день, в один і той же час доби, з їжею або без їжі, оскільки їжа не змінює біодоступність лікарського засобу. Фіксована комбінація не прийнятна для початкової терапії.

Симптоматична гіпотензія може виникнути у пацієнтів, які одночасно приймають раміприл, амлодипін та діуретики.

При необхідності коригування дози можна змінити дозу кожного окремого компонента та після встановлення відповідних доз можливий перехід на нову комбінацію фіксованих доз.

Особливі категорії пацієнтів 

Пацієнти, що приймають діуретики

Слід дотримуватись обережності пацієнтам, що приймають діуретики, з огляду на можливість зневоднення та/або вимивання солей. У них слід контролювати ниркову функцію і рівень калію в сироватці крові.

Печінкова недостатність

У такому дозуванні препарат не застосовують пацієнтам з порушенням функції печінки, оскільки кількість компонента раміприлу перевищує гранично допустиму максимальну дозу при цьому стані.

Пацієнти з порушенням функції нирок

Для того, щоб встановити оптимальну початкову і підтримувальну дозу для пацієнтів із порушенням функції нирок, її слід коригувати індивідуально шляхом титрування доз окремо раміприлу, амлодипіну та гідрохлоротіазиду (детальна інформація наведена в інструкції для медичного застосування кожного компонента окремо).

Добова доза препарату Сумілар Н для пацієнтів із порушеннями функції нирок залежить від показника кліренсу креатиніну.

• Якщо кліренс креатиніну становить ≥ 60 мл/хв, максимальна добова доза Сумілару Н становить 10 мг/10 мг/25 мг.
• Якщо кліренс креатиніну становить від 30 до 60 мл/хв, максимальна добова доза Сумілару Н становить 5 мг/10 мг/25 мг.
• Препарат Сумілар Н протипоказаний пацієнтам з тяжким порушенням функції нирок (швидкість клубочкової фільтрації (ШКФ) < 30 мл/хв/1,73 м²).
• Для пацієнтів, які перебувають на гемодіалізі, максимальна добова доза становить 5 мг/10 мг/25 мг; лікарський засіб слід приймати через декілька годин після проведення сеансу гемодіалізу.

Під час лікування лікарським засобом Сумілар Н слід контролювати функцію нирок та вміст калію в сироватці крові. У разі погіршення функції нирок прийом Сумілару Н слід припинити та провести корекцію дози кожного компонента.

Пацієнти літнього віку

Пацієнтам літнього віку необхідна надзвичайна обережність, включаючи частіший моніторинг артеріального тиску, особливо при прийомі максимальної дози препарату Сумілар Н, 10 мг/10 мг/25 мг, оскільки доступні лише обмежені клінічні дані щодо застосування цій групі пацієнтів. При переході пацієнтів літнього віку з артеріальною гіпертензією, що відповідають критеріям участі (див. розділ «Показання»), на препарат Сумілар Н слід застосовувати найнижчу дозу раміприлу та амлодипіну.

Спосіб застосування

Капсули слід приймати один раз на добу, в один і той же час доби, з їжею або без їжі. Капсули не слід розжовувати або подрібнювати. Не рекомендується застосовувати разом з грейпфрутовим соком. Капсули слід запивати достатньою кількістю рідини (наприклад питною водою).

Сумілар Н протипоказано застосовувати дітям (віком до 18 років) у зв’язку з відсутністю даних про безпеку та ефективність.

Щодо раміприлу

Симптоми, пов’язані з передозуванням інгібіторів АПФ, можуть включати надмірне розширення периферичних судин (із вираженою артеріальною гіпотензією, шоком), брадикардію, електролітний дисбаланс та ниркову недостатність. За пацієнтом потрібно встановити ретельний нагляд. Лікування повинно бути симптоматичним і підтримуючим. Підтримуючі заходи включають первинну детоксикацію (промивання шлунка, прийом абсорбентів) і заходи з відновлення гемодинамічної стабільності, зокрема застосування агоністів адренорецепторів альфа-1 або ангіотензину ІІ (ангіотензинамід). Раміприлат, активний метаболіт раміприлу, незначною мірою видаляється із загального кровообігу шляхом гемодіалізу.

Щодо амлодипіну

Досвід навмисного передозування препаратом людини обмежений. Наявна інформація дає підстави вважати, що значне передозування призведе до надмірної периферичної вазодилатації та, можливо, до рефлекторної тахікардії. Повідомлялося про розвиток значної та, можливо, тривалої системної гіпотензії, включаючи шок із летальним наслідком.

Щодо гідрохлоротіазиду

Передозування гідрохлоротіазиду може призвести до гострої затримки сечі у пацієнтів, схильних до цього (наприклад у пацієнтів з гіперплазією передміхурової залози).

Передозування гідрохлоротіазиду пов’язане з виснаженням запасів електролітів (гіпокаліємія, гіпохлоремія, гіпонатріємія) та зневодненням внаслідок надмірного діурезу. Найчастішими ознаками та симптомами передозування є нудота та сонливість. Гіпокаліємія може призводити до виникнення м’язових спазмів та/або загострення серцевої аритмії, що пов’язано з одночасним застосуванням глікозидів наперстянки або деяких антиаритмічних лікарських засобів.

Лікування є симптоматичним та підтримуючим. До запропонованих лікувальних заходів належать первинна детоксикація (введення адсорбентів). У разі розвитку гіпотензії слід вжити заходів з відновлення гемодинамічної стабільності та може бути потрібне введення альфа-1-адренергічних агоністів (наприклад, норадреналін, дофамін) або ангіотензину II (ангіотензинамід).

Вазоконстриктор може бути корисним для відновлення судинного тонусу та артеріального тиску за умови, що немає протипоказань до його застосування. Внутрішньовенний глюконат кальцію може бути корисним при поверненні ефекту блокади кальцієвих каналів.

Що стосується спроб виведення раміприлу або раміприлату, то дані про ефективність форсованого діурезу, зміни рН сечі, гемофільтрації та діалізу або обмежені, або відсутні. Якщо все ж таки передбачається провести діаліз або гемофільтрацію, слід зважати на небезпеку розвитку анафілактоїдних реакцій при застосуванні високопроточних мембран.

У деяких випадках може бути корисним промивання шлунка. Застосування активованого вугілля здоровим добровольцям протягом 2 годин після введення 10 мг амлодипіну значно зменшило рівень його всмоктування.

Оскільки амлодипін значною мірою зв’язується з білками, ефект діалізу незначний. Видалення тіазидних діуретиків шляхом діалізу також є незначним.

Лікування полягає у відновленні водно-електролітного балансу, корекція гіпонатріємії повинна бути поступовою. Слід проводити активну підтримку діяльності серцево-судинної системи, включаючи частий моніторинг функцій серця та дихання, надання пацієнту горизонтального положення з припіднятими нижніми кінцівками, моніторинг об’єму циркулюючої рідини та сечовиділення.

Щодо раміприлу

Найбільш частими побічними реакціями під час лікування раміприлом є гіперкаліємія, головний біль, запаморочення, гіпотензія, ортостатична гіпотензія, непритомність, кашель (непродуктивний кашель), бронхіт, синусит, задишка, запалення шлунково-кишкового тракту, нетравлення шлунка, біль у животі, диспепсія, діарея, нудота, блювання, шкірний висип, зокрема макулопапульозний, м’язові судоми, міалгія, біль у грудях, стомленість. Серйозні побічні реакції включають агранулоцитоз, панцитопенію, гемолітичну анемію, інфаркт міокарда, ангіоневротичний набряк, васкуліт, бронхоспазм, гострий панкреатит, печінкову недостатність, гостру ниркову недостатність, гепатит, ексфоліативний дерматит, токсичний епідермальний некроліз, синдром Стівенса – Джонсона і мультиформну еритему.

Щодо амлодипіну

Найбільш частими побічними реакціями під час лікування амлодипіном є сонливість, запаморочення, головний біль, прискорене серцебиття, припливи, біль у животі, нудота, набряки у ділянці щиколоток, набряки і стомленість. Серйозні побічні реакції включають лейкопенію, тромбоцитопенію, інфаркт міокарда, фібриляцію передсердь, шлуночкову тахікардію, васкуліт, гострий панкреатит, гепатит, ангіоневротичний набряк, мультиформну еритему, ексфоліативний дерматит і синдром Стівенса – Джонсона.

Щодо гідрохлоротіазиду

Діюча речовина гідрохлоротіазид може призвести до погіршення метаболізму глюкози, ліпідів і сечової кислоти та має оборотний вплив на рівень калію у плазмі крові.

Частота виникнення небажаних реакцій позначалася за такою умовною шкалою:

дуже часті (≥ 1/10); часті (≥ 1/100 та < 1/10); нечасті (≥ 1/1000 та < 1/100); поодинокі (≥ 1/10000 та < 1/1000); рідкісні (< 1/10000), частота невідома (не може бути оцінена на основі наявних даних).

Таблиця 3

Небажані реакції, що спостерігались під час лікування кожною діючою речовиною окремо

** Немеланомний рак шкіри: наявні дані епідеміологічних досліджень свідчать про кумулятивний дозозалежний зв’язок між експозицією гідрохлоротіазиду та розвитком НМРШ (див. також розділи «Особливості застосування» та «Фармакодинаміка»).

2 роки.

Зберігати при температурі не вище 30 ºС. Зберігати у недоступному для дітей місці.

По 10 капсул твердих у блістері; по 3 блістери у картонній коробці.

За рецептом.

Лек Фармацевтична компанія д.д./Lek Pharmaceuticals d.d.

Веровшкова 57, Любляна 1526, Словенія/Verovskova 57, Ljubljana 1526, Slovenia.

Інструкцію лікарського засобу взято з офіційного джерела — Державного реєстру лікарських засобів України.